Середа,
23 серпня 2017
Наші спільноти

Законопроект про судоустрій: крок до увічнення влади?

Судова реформа має на меті сприяти дерибану державної власності, утриманню влади нинішньою верхівкою та перерозподілу хабарів... Але чи вигідно це олігархам Партії регіонів?..

Судова реформа має на меті сприяти дерибану державної власності, утриманню влади нинішньою верхівкою та перерозподілу хабарів... Але чи вигідно це олігархам Партії регіонів?.. 

Законопроект про судоустрій і статус суддів , прийнятий народними депутатами в першому читанні, викликав гострі дискусії в політикумі та суддівському середовищі. Представники опозиції жорстко критикують законопроект, заявляючи, що головна його мета – поставити судову систему під повний контроль «регіоналів». Представники Партії регіонів натомість переважно розхвалюють його на всі лади, стверджуючи, що такий закон є значним кроком у напрямку формування професійного та незалежного судочинства, подолання корупції в суддівському середовищі. Щоправда, у приватних розмовах вони все ж таки не приховують, що в запропонованих реформах закладено вагомий політичний підтекст.

Звісно, уявити, що більшість народних обранців та представники влади загалом справді палко бажають отримати професійне та справедливе судочинство може тільки дуже наївна людина. Перефразовуючи відомий вислів часів Римської Імперії про те, що раби мріють не про свободу, а про власних рабів, можемо сказати, що й наші політики мріють не про незалежне судочинство, а про суди, які обслуговують саме їхні інтереси.

Судовій системі – повний контроль?

Політичний підтекст цих реформ передусім пов`язаний з тим, що Партія регіонів, повністю монополізувавши виконавчу й законодавчу владу, ще не має можливості поставити під повний власний контроль судову систему, яка певною мірою, особливо верхівка Верховного суду України, зберігає певну незалежність та орієнтується на Блок Юлії Тимошенко. Не маючи технологічної можливості стриножити ВСУ, «регіонали» намагаються зменшити його плив на суддів та рішення, котрі приймаються в судовій системі. І положення законопроекту щодо унеможливлення повторної касації та створення нової спеціалізованої системи судів, що займатимуться кримінальними й цивільними справами, покликані забезпечити процес повного виведення судової системи з-під впливу Верховного суду.

Начебто справедливо звучить аргумент на користь такої реформи про повторну касацію. Її практика сама собою робила абсурдним положення про те, що касаційне рішення є остаточним і перегляду не підлягає. Хоча слід зазначити, що десятки тисяч справ, які перебувають на оскарженні в касаційних інстанціях ВСУ, ВАСУ та ВГСУ, добре показують рівень корумпованості та деградації усієї судової системи. Бо якщо стільки справ прийнято до розгляду за касацією, то це демонструє або те, що судді касаційних інстанцій безпідставно приймають до розгляду касаційні скарги з метою отримання хабара, або вся система місцевих і апеляційних судів масово продукує рішення з порушенням норм матеріального й процесуального права – і тоді всіх цих суддів слід негайно гнати з судової системи. Як не прикро, але справедливим є і перше, і друге припущення, бо насправді вони аж ніяк не суперечать одне одному.

Логічно звучить також ідея завершення процесу формування системи судів, котрі спеціалізуватимуться на цивільних і кримінальних справах, що врегульовує певну суперечливість нашої судової системи, у якій уже створено систему спеціалізованих судів у адміністративних та господарських справах. На сьогодні Верховний Суд України одночасно є і найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, і касаційною інстанцією для цивільних та кримінальних справ. Тобто в цій якості формально він є рівним щодо вищих судових органів спеціалізованих судів, при цьому його касаційні рішення в цивільних та кримінальних справах є більш вагомими, ніж касаційні рішення вищих судових органів спеціалізованих судів.

Дерибан, увічнення влади і перерозподіл хабарів

У тотально корумпованій судовій системі України замикання всіх справ на систему спеціалізованих судів, через уже встановлений контроль за ними з боку «регіоналів», має на меті, по-перше, забезпечити концентрацію впливу на ухвалення остаточних рішень щодо розподілу державної власності на користь правлячої верхівки; по-друге, увічнення влади (досвід судових баталій протягом 2004 – 2009 років засвідчив роль судової системи в питанні отримання та утримання влади); по-третє, перерозподілити багатомільярдні потоки хабарів на користь вищих судових органів спеціалізованих судів, майже повністю виключивши з цього процесу суддів ВСУ.

Розуміючи справжні мотиви тих, хто продавлює судову реформу в її сьогоднішньому вигляді, маю зазначити, що не все тут так однозначно. Річ у тім, що представники великого бізнесу, інтереси якого представляє насамперед Партія регіонів, зіштовхуються з тим, що корумпованість судової системи є однією з головних причин погіршення рейтингів інвестиційної привабливості України. Це, у свою чергу, призводить до значного зростання ціни запозичень на міжнародних фінансових ринках для українських підприємств, необхідних їм для проведення модернізації та реконструкції, а також істотного заниження капіталізації бізнесу наших мільярдерів. І їхні втрати від цього обраховуються десятками мільярдів доларів. Оцим протиріччям між бажанням отримати контроль над судовою системою і нагальною необхідністю хоча б часткового наведення ладу в судовій системі та покращення інвестиційного рейтингу України просякнутий весь законопроект.

А судді хто? Мільярдери з Вищої ради юстиції?

Так, до беззаперечно позитиву з-поміж запропонованих змін можна віднести запровадження обов’язкового щорічного декларування всіма суддями та їхніми родинами не тільки доходів, а й витрат, які перевищують їхню місячну зарплату, та оприлюднення цієї інформації на веб-сайті Державної судової адміністрації України. Правда, якщо мова йде про суддів Верховного Суду та вищих судових органів спеціалізованих судів, то за неподання або несвоєчасне подання декларації про майновий стан для її оприлюднення, а також за відображення в ній завідомо неправдивих відомостей, притягнути їх до дисциплінарної відповідальності має Вища рада юстиції. Але в цьому разі було б дуже доречним вигукувати: «А судді хто?» Бо щодо самих членів ВРЮ немає вимоги декларувати ні доходи, ні витрати. Хоча якщо подивитися на особовий склад членів ВРЮ, то розумієш, що немільйонерів, серед них, мабуть, і немає. Тому доцільно було б перевірити саме їхні доходи й витрати та зібрати документальні підтвердження джерел некорупційного походження грошей для купівлі їхніх бентлі, мерседесів та майбахів, яхт, літаків, гвинтокрилів, заміських «хатинок» вартістю в мільйони доларів та годинників за десятки чи сотні тисяч умовних одиниць.

Покарання суддів

Ще одним позитивом законопроекту можна вважати більш докладну процедуру розгляду й прийняття рішень щодо накладання дисциплінарного стягнення на суддів. Проте підстави для накладання стягнення досить розмиті, вони відкривають можливість впливу на необхідні рішення в ручному режимі. Так, зазначається, що «суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності в порядку дисциплінарного провадження за істотні порушення норм процесуального права при здійсненні правосуддя, пов’язані, зокрема, з відмовою в доступі особи до правосуддя з підстав, не передбачених законом, порушення вимог щодо розподілу та реєстрації справ у суді, правил підсудності чи підвідомчості, необґрунтоване вжиття (безпідставне невжиття) заходів забезпечення позову». Але що насправді являють собою ці «істотні порушення процесуального права» не зрозуміло, а це, беззаперечно, створюватиме можливості для неофіційного тиску на суддів. Хоча, як на мене, усі порушення процесуального права, що були визнані підставою для скасування судового рішення, потрібно вважати «істотними». В Україні десятки тисяч судових рішень скасовуються саме на підставі порушень норм процесуального права.

Зрозуміло, що покарання суддів за порушень будь-яких норм процесуального права, які були підставою для відміни рішень, викличе шок та обурення судових небожителів. Вони ж бо вповноважені визначати винуватих у порушені норм українського законодавства, натомість самі мало не щодня нехтують ними.

До речі, оцю недоврегульованість системи покарань суддів видно на такому прикладі. У законопроекті зазначається, що дисциплінарне стягнення у вигляді догани зникає, якщо протягом року від дня накладення дисциплінарного стягнення на суддю не буде накладено нове дисциплінарне стягнення. При цьому нічого не вказано, а які наслідки виникають, якщо протягом року суддя двічі чи декілька разів заслужив на дисциплінарне стягнення. Хоча це насправді має тягнути за собою звільнення з посади, інакше ми й надалі матимемо проблему кричущих порушень норм процесуального права з боку суддів і практику масового скасування вищестоящими судами рішень нижчестоящих судів.

Менше циркуляції

До позитиву законопроекту слід віднести положення, за яким вищестоящий суд зобов’язаний не направляти справу на новий розгляд, а ухвалювати остаточне рішення. Цим самим ліквідується практика багаторазової циркуляції тих самих справ між місцевими судами та апеляційним і касаційним судом. Це безперечно сприятиме реалізації прав громадян на захист своїх інтересів у суді.

Молодість - порок: чи не краще поміняти суддів на засідателів?

До певної, я б навіть сказав, анекдотичної нелогічності закону слід віднести те, що ним передбачено можливість обіймати посаду судді після досягнення двадцяти п’яти років і лише з трирічним юридичним стажем, у той час як народним засідателем може бути громадянин, якому сповнилося не менш як тридцять років. Тобто суддею може бути особа, яка у своєму житті ще до пуття нічого не бачила і яка має просто мізерний життєвий та юридичний досвід, зате до народних засідателів автори законопроекту виставляють більш жорсткі умови. Очевидно, усе має бути навпаки. Якщо вік народного засідателя ще якось можна визнати достатнім для розгляду справ, то мінімальний вік судді та його стаж практичного досвіду у сфері юриспруденції має бути суттєво підвищений. Добре якби суддею мав право бути громадянин, який досяг якщо не сорока, то принаймні тридцяти п’яти років і мав стаж ну щонайменше років десять.

І як би це не пишномовно звучало, хочу підкреслити, що для громадянина, який стає суддею, це має бути останнім місцем роботи. Його професійний і людський досвід має слугувати інтересам суспільства. А суддівський статус – визначати для людини певний результат усього її життя та суспільну повагу до неї.

Суд і Вавилонська вежа

У цьому законопроекті є ще одне положення, яке з усією певністю можна назвати суто політичним, при цьому відверто непрофесійним.

Так чинним законом про судоустрій визначено, що судочинство в Україні провадиться державною мовою. Водночас «особи, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача в судовому процесі. У випадках, передбачених процесуальним законом, це право забезпечується державою».

Натомість законопроектом у мовному питанні вводяться новації, практичні наслідки реалізації яких ніхто, схоже, серйозно не оцінював. Так, передбачається, що «в судах, розташованих у місцях компактного проживання громадян іншої національності, можуть використовуватися, поряд з державною, їхні національні мови». При цьому «учасникам процесу, які не володіють мовою судочинства й порушують клопотання про забезпечення ведення процесу іншою мовою, суд забезпечує ведення процесу такою мовою чи дозволяє користуватися послугами перекладача».

Політичний підтекст цього рішення очевидний, і в інтересах носіїв якої мови цю пропозицію внесено, теж зрозуміло. Але чи усвідомлюють автори законопроекту, як це виглядатиме на практиці? З формальної точки зору цією можливістю начебто отримають право скористатися не тільки російськомовні громадяни південно-східної України, а й, наприклад, особи, що компактно проживають в Закарпатті, для яких рідна мова угорська, або ті, хто компактно проживає на Буковині чи Одеській області, і для яких рідна мова румунська. А ще є ті, хто в повсякденному житті спілкується кримськотатарською, болгарською, польською та іншими мовами.

 Уявімо, що розглядається судова справа в Закарпатті, в одному з тих районів, де компактно проживають носії угорської мови. І ось за клопотанням учасників процесу справа слухається угорською. Виявляється, що і суддя в нас вільно володіє угорською, і секретар суду. Усі документи під час судового процесу ведуться угорською мовою, стенограма засідання – теж, і рішення суду – так само угорською. Тобто у повній відповідності до норм законопроекту, який має всі шанси в найближчі тижні стати законом. Проте виникає одна маленька проблема. Хтось із учасників процесу виявляється незадоволеним ухваленим рішенням і подає апеляційну скаргу. Уся судова справа має надійти в апеляційний суд міста Ужгорода, у якому судді не зобов’язані знати, до того ж досконало, угорську. Що їм робити з усіма документами справи, включно зі стенограмою, що написані угорською, – перекладати на українську? І за чий рахунок? хто гарантуватиме, що все перекладене точно так звучало мовою оригіналу в суді першої інстанції, з урахуванням усіх мовних нюансів? Чи можна бути впевненим, що суддя в мотивувальній чи результативній частині рішення абсолютно коректно виклав угорською норми законодавчих актів, які в нас написані українською?

Я навмисне так докладно подаю цей приклад, аби було краще видно всю абсурдність мовних новел. І не треба думати, що це тільки з використанням у судочинстві угорської чи, наприклад, кримськотатарської мов будуть проблеми – з використанням російської – теж виникнуть складнощі. Бо, знову ж таки, якщо справа розглядалася російською і всі документи й стенограма написані цією мовою, то що робити з усіма цими документами суддям, скажімо, апеляційного суду? По-перше, де гарантія, що суддя першої інстанції коректно переклав російською норми законодавчих та інших нормативних актів, написаних українською мовою, і чи не спотворив цей «літературно-судовий» переклад норми чинного українського законодавства? А правники чудово знають скільки мовних нюансів є в українському законодавстві. І те, що в українській правничій мовній лексиці звучить уже як сталий вираз, далеко не кожний мовознавець, не кажучи вже про суддів, перекладе коректно на російську.

Ухвалюючи рішення, судді апеляційного та касаційного судів у мотивувальній частині зобов’язані дослівно цитувати рішення суду першої інстанції. І якою мовою його давати – російською? Уявляєте собі цей мовний вінегрет зі шматків судового рішення, написаного українською та російською мовами? А якщо все писати українською, то хто відповідатиме за юридичну коректність подвійного перекладу?

Отже, очевидно, що внісши цю норму в законопроект, автори намагаються пограти на мовних струнах електорату, не дуже замислюючись, до чого може дійти в разі, якщо хтось почне реалізувати її на практиці.

Борис Кушнірук

 

Читайте про найважливіші та найцікавіші події в УНІАН Telegram та Viber
Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Чи подобається Вам новий сайт?
Залиште свою думку