Середа,
07 грудня 2016

Наші спільноти

Суд присяжних як щеплення для хворої Феміди

Суд присяжних потрібен не тільки невинно обвинуваченим, для яких він є єдиною надією на правосуддя, він потрібен суспільству, зневіреному у справедливості та законі...

Написання нової редакції Конституції України та обговорення проекту Кримінально-процесуального кодексу неминуче торкнеться питання створення суду присяжних в Україні.

Інститут суду присяжних в Україні передбачений Конституцією та Законом України «Про судоустрій» 2002 року, але й досі не запроваджений. У проекті нового Кримінально-процесуального кодексу України, зареєстрованого в грудні минулого року, зазначено, що за клопотанням підсудного суд присяжних розглядає кримінальні справи про злочини, за вчинення яких кримінальним законом передбачено можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

Серед фахівців, що стверджують необхідність якнайшвидше ввести в Україні суд присяжних перше місце посідають адвокати, стомлені десятиріччями марних спроб достукатися до вітчизняної Феміди. Їх підтримують представники інших юридичних спільнот – зокрема деякі судді, включаючи сьогоднішнього голову ВСУ Василя Онопенка. Категорично заперечують проти введення в Україні суду присяжних, наприклад, голова ВАСУ Олександр Пасенюк  та колишній голова ВСУ Василь Маляренко .

І ті, і інші посилаються на досвід (вже майже п’ятнадцятирічний) сучасної Росії – позитивний на думку одних та негативний на думку інших. Близько 20 відсотків виправдовувальних вироків – беззаперечна перемога, на думку прихильників суду присяжних; легкість маніпулювання присяжними, затягування процесу, значні витрати, незрозумілі виправдання та засудження – беззаперечні недоліки, на яких наголошують його супротивники.

Російський суд присяжних критикують за засудження вчених Валентина Данилова і Ігоря Сутягіна та виправдання терориста Майрбека Шайбекханова, чий труп було потім знайдено в захопленій школі у Беслані; за виправдовувальний вирок російським офіцерам, які розстрілювали мирних громадян в Чечні, та відомий випадок відвідання ресторану присяжними разом із тільки що виправданими ними підприємцями.

Його хвалять за те, що слідство, розбещене сліпою довірою професійного суду, нарешті почало працювати, зрозумівши, що будь-як зліплене обвинувачення, яке зазвичай проходило «на ура» в професійному суді, повністю розсипається в суді присяжних; за те що і адвокати «прокинулись» та відчули, що доля їхніх підзахисних залежить від їх активної праці, а не від закулісних домовленостей.

Звичайно, суд присяжних – не панацея від неправосудних вироків, він не може бути бездоганний, як не може бути цілком здоровий орган у хворому суспільстві. Безсумнівно, ті недоліки на яких наголошують опоненти суду присяжних, мають місце. Але, на мою думку, сьогодні цей суд - єдина спроба запобігти руйнівній силі тотальної корупції правосуддя та його професійному занепаду.  Це – щеплення проти повної деградації судової влади.

Суд присяжних – єдина форма організації правосуддя, де дійсно працює презумпція невинуватості, де всі сумніви насправді тлумачаться на користь обвинуваченого. Пригадаємо відому справу Бейліса, звинуваченого у ритуальному вбивстві 13-річного учня Київського духовного училища: присяжні визнали доведеним факт вчинення ритуального вбивства. Щодо доведеності вчинення вбивства саме Бейлісом - їх думки розділилися порівну - шість з дванадцяти присяжних вважали Бейліса винуватим, шість невинуватим. Отже, Бейліса було виправдано.

Сьогодні російські присяжні при недостатності доказів вини виправдовують - вони не зв’язані клановою етикою, яка вимагала від професійного судді скопіювати у вирок обвинувальний висновок.

Беззаперечно, суд присяжних є вразливим. І справа не тільки в нескладності залякування нічим не захищених людей. Російський досвід показав, що маніпулювати присяжними може і держава – впливаючи на процес обрання присяжних та слідкуючи, щоб до їх лав потрапили «надійні» люди, і головуючий суддя – ставлячи питання таким чином, що дати на них іншу відповідь, ніж бажана, неможливо.

І за російським законодавством, і за проектом КПК України, колегія присяжних виносить вердикт у кримінальній справі лише з питань факту (чи мало місце діяння, чи вчинив його обвинувачуваний, чи винуватий він у вчиненні діяння), а головуючий у процесі (професійний суддя) на підставі вердикту вирішує питання права (кваліфікація діяння, визначення виду і міри покарання тощо). В цьому знаходить відображення класичне визначення суду присяжних як «суду факту», а не «суду права»: за формулою англійського загального права ad quaestionem facti respondent juratores, ad quaestionem juris respondent judices - питання факту вирішують присяжні, питання права - судді.

Але взагалі відмежувати питання факту від питання права неможливо, оскільки вибір норми права (в даному випадку - статті кримінального кодексу, за якою обвинувачується особа) саме і визначає коло фактів, які будуть розглядатися як належні. Вибір іншої правової норми приводить до вивчення інших фактів чи до їх іншої інтерпретації. Це може стати добрим підґрунтям для маніпуляцій присяжними, наприклад, як це сталося, на думку експертів, у справі Ігоря Сутягіна. За твердженням російського екс-судді професора Сергія Пашина, присяжні в цій справі визнали Сутягіна винним в передачі свідчень представникам іноземних держав. Але ключове для кваліфікації діяння питання – чи становили ці свідчення державну таємницю – присяжним поставлене не було, оскільки становило питання права, а не факту (при цьому в судовому засіданні було встановлено, що допуску до державної таємниці Сутягін не мав). Більш того, головуюча в процесі відмовила захисту у клопотанні змінити формулювання питань та внести уточнюючі характеристики «передача секретних відомостей» або «відомостей що становлять державну таємницю».  Аналітики помічають, що таким чином вердикт присяжних в цій справі не охоплював ознак складу злочину, інкримінованого Сутягіну; по суті, присяжні в цій справі відповіли на питання чи мало місце діяння, яке за російським законом не є злочином.

Та найважливішим у цьому штучному розмежуванні факту і права видається те, що питання, чи є особа винуватою у вчиненні злочину чи невинуватою – будучи поставленим перед присяжними та перетворившись з «питання права» на «питання факту» - змінює свій зміст та надає додаткових підстав для виправдання підсудного.

Кримінальний процес України знає три підстави виправдання – коли не встановлено події злочину, коли в діянні підсудного немає складу злочину, а також коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину. Якщо суд прийде до висновку про відсутність у діях підсудного наміру або необережності, або якщо встановлені обставини, що усувають кримінальну відповідальність (крайня необхідність, необхідна оборона тощо), суд виносить виправдовувальний вирок за відсутністю складу злочину.

Проте виправдовувальний вирок суду присяжних не завжди свідчить про відсутність складу злочину.  І саме тут знаходить своє відображення різниця підходу професійного юриста і людини «з вулиці» до співвідношення між категоріями «доведена участь у скоєнні злочину» та «винуватий».  Доволі часто суди присяжних визнають, що подія злочину мала місце і доведено, що злочин скоєно саме підсудним. Але на наступне питання – чи є він, відповідно, винуватим – відповідають «ні», чим викликають щире здивування юристів.

Для юристів вина - це психічне ставлення особи до вчинюваного діяння та його наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Для присяжних поняття вини має інший зміст. За виразом відомого російського адвоката Генрі Рєзніка, вина з точки зору присяжних – це «зла воля». Людина винувата не тому, що скоїла протиправну дію, а тому, що в цьому діянні виявилися її негативні якості, її аморальність. Якщо ж «злої волі» немає, а є «праведний гнів», націлений на відновлення справедливості, присяжні визнають людину невинуватою, «схильні в обставинах подібних до цих скоріш бачити падіння пригніченого злом, ніж такого, що коїть зло за бажанням власного серця» .

Хрестоматійний приклад з діяльності дореволюційного суду присяжних – виправдання Віри Засуліч, яка стріляла в родича царя - губернатора Трєпова. Губернатор наказав побити 19-річного хлопця, який не зняв перед ним шляпу, а той після побиття повісився. Не дочекавшись жодної реакції на цей інцидент з боку влади, Засуліч і здійснила той постріл. Присяжні її виправдали. На думку Г. Рєзніка, цим вироком присяжні сказали владі: «якщо ти, влада, не будеш сама реагувати на свавілля своїх посадовців, суспільство буде саме так на нього відповідати». Дещо схоже трапляється і в сучасних російських судах. Так, відомий факт виправдання присяжними чиновника, якого було звинувачено у провокації та отриманні хабара. Встановивши, що факт отримання хабара мав місце, але ці гроші були терміново потрібні на лікування хворої дружини, присяжні своїм виправдовувальним вердиктом виразили своє ставлення  - поки система соціального захисту не працює належним чином, влада сама штовхає особу на злочин.

Отже, виправдання присяжними – виправдання здебільшого моральне, а не юридичне.  Так, недавно було винесено виправдовувальний вердикт мешканці міста Іваново, яка вбила свого чоловіка, що роками звіряче бив її та дітей, ґвалтував та знущався. Чотири питання були поставлені присяжним - чи доведено, що причиною смерті потерпілого стало ножове поранення в серце, чи нанесла це поранення підсудна, чи винувата вона та якщо так, чи заслуговує на пом’якшення покарання. На перші два питання була дана відповідь «так», на третє «ні», і «підказка», що містилася у четвертому питанні, своєї ролі не зіграла. Зайве казати, що, якби цю справу розглядав професійний суддя, навіть при всій симпатії до долі нещасної жінки, він би виніс обвинувальний вирок – адже кримінальний закон не дає йому жодної можливості для виправдання в цій ситуації. Що було правильним (від слова «право») – виправдати цю жінку, чи все ж таки визнати її винною з призначенням мінімально можливого чи навіть умовного покарання, враховуючи, між іншим, і виховну роль кримінального процесу? Пригадуються слова Ф. Плевако, сказані ним понад сто років тому : «Закон наш, подібно до закону всіх, навіть далеко випередивши нас у розвитку країн, всі найважливіші злочини, де людині загрожує невиправна страта, віддав на суд присяжних; незважаючи на майстерність творців закону, на досвідченість суддів корони, він надає перевагу суду людей життя та досвіду» .

Центральною фігурою судового кримінального процесу є підсудний, його особистість, мотиви, які підштовхнули його на вчинення злочину тощо. Через це присяжні, пропускаючи обставини справи через призму власного світогляду, схильні ставити себе саме на його місце, а не на місце потерпілого. Ця психологічна особливість активно використовується адвокатами, які пропонують присяжним «пережити в душі ці дні і ці хвилини, та порівняти їх із схожими з власного життя» . Емоційна складова такого порівняння також має свій внесок у кількість виправдовувальних вироків.

В своїй роботі «Позитиви і негативи суду присяжних» В. Маляренко цитував статтю колишнього співробітника відділу обвинувачення Московської прокуратури Фелікса Садикова під назвою «Я – проти суду присяжних». Але пройшло два роки і той самий пан Садиков надрукував іншу статтю, яка вже носила протилежну назву «Я – за суд присяжних».  В цій статті, підсумовуючи свій досвід роботи із судом присяжних та пояснюючи мотиви зміни своєї позиції, автор пише : «Ми-то, юристи, на відміну від присяжних, мислимо схемами та своє уявне панування над ними пакуємо в чіткі та ясні орієнтири Закону, не замислюючись над тим, що схеми тим і страшні, що задовольняють нас своєю ясністю та звільняють від розумової праці. Саме тому я за суд присяжних – суд простих людей, вільних як від ілюзій і міфів правосуддя, так і від юридичного безглуздя та самовпевненості юристів».

Суд присяжних потрібен не тільки невинно обвинуваченим, для яких він є єдиною надією на правосуддя. Він потрібен не тільки юристам, кваліфікаційний рівень яких в сьогоднішніх судах нікого не цікавить, а отже, професійно вони деградують. Суд присяжних потрібен суспільству, зневіреному у справедливість та закон, суспільству, байдужому через розчарування у власних силах. Він має стати каталізатором розвитку насправді сильного громадянського суспільства, з яким буде змушена рахуватися влада.

В дореволюційній Росії через суд присяжних пройшли понад десять мільйонів громадян – вони отримали уявлення про законність та право. Люди, які проходять «школу влади», самі стають цією владою, вчаться брати на себе відповідальність, та нарешті прокидаються від апатії, оскільки бачать, що від них вже щось залежить. Тут з’являються ростки правової культури, якої так не вистачає українському суспільству.

Анна Юдківська, адвокат, магістр права та європейських наук

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Чи подобається Вам новий сайт?
Залиште свою думку